В тихому дворі одного невеличкого міста, на першому поверсі старого будинку жив Дядечко Роберт. Здавалось, він прожив тут цілу вічність, та жителі двору практично нічого про нього не знали. Він рідко виходив на вулицю і був мовчазним похмурим старим, який завжди тримався осторонь. Покоління сусідів мінялись і уже ніхто не міг сказати, чи був Дядечко Роберт таким завжди.
Його боялись навіть місцеві хлопчаки. Коли якийсь відчайдух наважувався заглянути в вікно до Дядечки, його, як правило, чекала гучна лайка від противного діда. Та була ще одна річ, через яку місцеві дітлахи недолюблювали Дядечка Роберта: він викидав солодощі. І не те щоб вони, ці солодощі, були старі чи зіпсовані! Чудові, новенькі солодощі, які дід, ніби спеціально – щоб подражнити дітвору – викидав в найглибший сміттєвий бак.
Кожного місяця Дядечко йшов в магазин і повертався звідти з повним пакетом найрізноманітніших смаколиків – шоколадками Kinder, жувальними ведмежатами Haribo і печивом на будь-який смак. Дітлахи жадно дивились на солодощі в прозорому пакеті і кожен з них таємно мріяв отримати хоча б маленьку частинку цього скарбу. Всі вони боялись діда і ніхто не наважувався навіть близько підійти до похмурого любителя ласощів – просто заворожено дивились на Дядечка і його покупки на відстані. Та, найбільше дратувало те, що через місяць він виносив весь цей пакет з дому і викидав його в брудний сміттєвий бак. Ви можете таке уявити?!
Ходили чутки, що одного разу відчайдушний хлопчисько навіть намагався дістати солодощі зі сміття, але отримав на горіхи від батьків.
Прийшла зима, випав м’який білий сніг і всі вікна в дворі замерехтіли святковими вогниками. Всі, крім одного вікна Дядечка Роберта. Самотній дід як і раніше мало виходив з дому і продовжував скуповувати солодощі просто щоб потім викинути їх. Чим ближче було головне зимове свято, тим яскравіше і тепліше сяяли вогники в вікнах і тільки вікно Дядечки можна було впізнати по тьмяному, ледь помітному світлу старенького торшера.
Ввечері, коли всі ялинки вже були прикрашені, а подарунки запаковані, коли добрі бородаті чоловіки в червоних костюмах поспішали веселити дітвору, а господині накривали щедрі святкові столи, в вікні Дядечка загорілось яскраве світло. Люди, які ще секунду тому так поспішали додому, поневолі зупинялись перед його вікнами і не могли повірити в те, що бачать. Там, по іншу сторону вікна було … життя.
На ранок незвична новина про таємничих гостей Дядечки Роберта облетіла весь двір, затьмаривши навіть святкування минулої ночі. Всім було цікаво, хто ж міг приїхати до діда. Та, виявилось, що гості потрапили в дім непоміченими. І тільки згодом сусіди дізнались…
Колись давно в цьому дворі сталась величезна сварка. Величезна не розмахом, адже ніхто не махав кулаками і не бив скло, а по суті - посварились батько і син. Ніхто вже і не згадає, що було причиною, але з тих пір син поїхав і ніколи більше не повертався до батька. Час йшов і за багато років син виріс, одружився і в нього з’явились свої діти, а його батько став дідусем. Дідусем Робертом.
Не похмурий, а, швидше, сумний та самотній Дядечко Роберт всі ці роки чекав поки час залікує минуле. Всім серцем він сподівався, що колись образа зникне, як туман під сонцем і його син знову постукає в рідні двері. Щомісяця Дядечко Роберт човгав в магазин і купував улюблені дитячі солодощі: Кіндер та Харібо для своїх онуків, яких він боявся ніколи так і не побачити. І кожного разу він викидав їх у смітник, щоб, вже за звичкою чи давніми переконаннями, купити свіжі і ще смачніші солодощі.
І ніхто навіть не здогадувався, що кожен рік в ніч перед Різдвом Дядечко Роберт загадував лише одне найпотаємніше бажання – щоб вся сім’я знову зібралась за одним столом.
