Містер Джеймс дуже любив Різдво. Напевно, це вуб його улюблений день в році.
В дитинстві, напередодні Різдва до них додому завжди приїздили родичі. Тоді маленький містер Джеймс сідав з батьком в старенький пікап і їхав зустрічати їх в аеропорт. Він на все життя запам’ятав це особливе відчуття, коли, стоячи з батьком навпроти розсувних дверей в залі прильоту і, затамувавши подих, чекав як вони відкриються і назустріч вийдуть тітонька Марта, двоюрідний брат Нік та улюблений дідусь Валентин. Після сліз щастя тітоньки, міцних обіймів діда та грайливих штурханців Ніка вони всі сідали в пікап і їхали додому, де мама містера Джеймса вже закінчувала приготування святкової вечері.
Кожне очікування зустрічі в аеропорту і теплий трепет перед відкриттям тих розсувних дверей в залі прильоту глибоко закарбувались в душі містера Джеймса. Хто знає, можливо саме тому вже дорослий містер Джеймс став співробітником аеропорту. Ні-ні, він не став пілотом, не працював інженером і не перевіряв паспорти на стійці відльоту. Він варив найсмачнішу каву «illy» і готував сендівчі в маленькому кафе залу прильоту, де, за столиками, люди так любили чекати своїх близьких.
Містер Джеймс дуже любив свою роботу і кожен сендвіч та чашка кави, які він подавав відвідувачам кафе були приготовлені з душею. Цього неможливо було не відчути! Тому на перекус до містера Джеймса ходили і пілоти, поліцейські, і дівчата з магазинів дьюті-фрі; забігали таксисти та водії рейсових автобусів – перекинутись кількома словами, поплескати товариша по плечу і випити найкращу каву в околиці.
Люди чекали тут своїх рідних і знайомих, розмовляючи про те про се з містером Джеймсом, а мандрівники зупинялися тут після довгої подорожі щоб випити запашне капучіно та з’їсти гарячий сендвіч.
Коли кафе містера Джеймса пустувало, він спирався на барну стійку і з цікавістю спостерігав за тим як люди в залі прильоту юрмились в очікуванні. Хтось тримав в руках табличку з іменем, хтось букет з квітами, а хтось обіймав дитину, яку (як і колись маленького містера Джеймса) взяли в аеропорт зустрічати гостей. Але найцікавіше відбувалось тоді, коли двері відчинялись і люди знаходили один одного в натовпі незнайомців. Сльози радості, обійми, поцілунки закоханих і навіть скупі рукостискання створювали особливу магію цього місця. Здавалось, вона наповнювала кожен куточок аеропорту, а особливо душу містера Джеймса.
В такі моменти, десь там, в глибині душі, містер Джеймс щиро радів і, разом з тим, трохи сумував. Чому? – Тому що його батьків більше не було поруч, до нього більше не прилетить дідусь Валентин і тітка Марта, з цих дверей вже не вийде ніхто, хто б обійняв його зі щирою радістю і очікуванням зустрічі. Особливо сумно було містеру Джеймсу напередодні Різдва, спогади дитинства і юності огорнули його невидимою павутиною. Проте містер Джеймс продовжував варити каву «illy» і робити сендвічі з такою ж любов’ю і це допомагало йому гнати сумні думки від себе. Забувати про тривоги йому простіше було і тоді, коли він спостерігав за теплими зустрічами біля розсувних дверей в залі прильоту.
Чим ближче було головне зимове свято, тим радіснішими були зустрічі, тим більше сліз щастя, посмішок і сміху відображалось на обличчях людей. Зранку, за день до Різдва рейсів було дуже багато і містер Джеймс ледь встигав варити каву і заготовлювати тости. При цьому він не упускав секундної можливості кидати погляди на зустрічі біля дверей в залі прильоту.
Останній рейс мав би прибути вже пізно ввечері. Містер Джеймс роздумував, хто ці люди, які летять так пізно – напевно, банкіри та продавці, що запрацювались, або люди, що затримались на пересадці чи спізнилися на більш ранній рейс, а може і просто пасажири яким пощастило купити останні квитки. В будь-якому випадку, містеру Джеймсу не треба було поспішати додому – там його ніхто не чекав, тому він і не був проти стати свідком ще однієї партії щирих різдвяних зустрічей в аеропорту.
В кафе уже нікого не було і по гучному зв’язку оголосили, що прилетів останній сьогоднішній рейс. Містер Джеймс зайняв звичну позицію за барною стійкою і направив свій погляд на зустрічаючих. Людей в залі очікування було мало і це його не дивувало. Всі готувались до зустрічі Різдва в себе вдома і цим останнім пасажирам треба було встигнути на останній автобус. Але містер Джеймс не хотів упустити можливість порадіти зустрічам чужих йому людей.
Двері залу прильоту відкрились і з них поспішили люди з маленькими чемоданчиками та подарунковими пакетами. Але що це – на шляху до виходу вони всі повернули в бік кафе і містер Джеймс розгублено вийшов з-за барної стійки їм назустріч. Наблизившись до містера Джеймса, перший пасажир розцвів в посмішці і дуже міцно і сердечно обійняв містера Джеймса з побажаннями щасливого Різдва. За ним підійшов другий пасажир – літній дідусь з великою спортивною сумкою і знову, з посмішкою, обійняв містера Джеймса і привітав з Різдвяними святами. Після нього містера Джейса обійняла молода дівчина, потім її хлопець, потім мужчина в діловому костюмі, потім ще один, потім жінка, потім… Кожен пасажир останнього рейсу перед Різдвом підійшов до містера Джеймса і обійняв його так, як доброму власнику кафе зала прильоту не вистачало вже багато років. Веселого Різдва, містере Джеймс.
***
Останній рейс перед Різдвом йшов на посадку і пілот зробив оголошення про місцевий час за бортом.
Дорогі пасажири! В залі прильоту є чоловік, який чекає кожного з вас. Він буде дуже радий теплим обіймам і вашій посмішці. Місце, де ви можете з ним зустрітись - барна стійка кафе в залі прильоту.
Веселого Різдва!